ДО ІСТОРІЇ ЗАСНУВАННЯ МIСТА ЖДАНОВА
А. М. ЧОРНОГОР
Час виникнення м. Жданова точно ще не встановлено за браком письмових джерел, а також через те, що на території сучасного міста в різний час існувало чимало поселень, назви яких неодноразово змінювалися.
Раніше вважалося, що м. Жданов (колишній Маріуполь) засноване у 1780 р. греками, вихідцями з Криму. Потім працівники Ждановського краєзнавчого музею висунули нове припущення про заснування міста азовським губернатором Чертковим у 1775 р. Однак в обох випадках зовсім ігнорується факт, що на тому ж місці більш ніж за 250 років до згаданих дат було поселення запорізьких козаків.
Фактично територія, яку займає місто, заселялась ще в епоху неоліту (5 - 3 тис. років до н. е.), про що свідчить знаменитий Маріупольський могильник, знайдений на території заводу «Азовсталь». Можливо навіть, що згадані Геродотом Кремни — грецька факторія, яка вела торгівлю зі скіфами, була на місці сучасного Жданова. «Кремни» по грецькому означає «скеля». Гора, на якій стоїть м. Жданов, могла справді мати в давнину і скелі. На території міста траплялися знахідки давніх предметів і старих монет. Крім того, воно розташоване порівняно недалеко від р. Дону. Все це дає змогу припустити наявність тут факторії в районі, де пізніше був старий базар.
Правда, великої ролі Кремни ніколи не відігравали. Це невелике селище існувало до першої половини III ст. до н. е., коли сармати вирушили з-за Дону на захід і, за словами одного з античних авторів, «спустошили значну частину Скіфії та, поголовно знищуючи переможених, перетворили більшу частину території в пустелю» 1.
В X—XII ст. виникали поселення поблизу рік Міус і Кальміус як пункти для зносин з Тмутараканським князівством і для привозу солі з Генічеського і Бердянського озер. За деякими свідченнями князь Святослав після розгрому хазар і розорення Саркела в X ст. заснував на місці сучасного Жданова або в його околицях м. Бєлгород, пізніше захоплений татарами і перейменований ними на Білосарай (звідси й сучасна назва Білосарайської коси недалеко від міста). На генуезьких картах XIV—XV ст. тут позначена Палестра, а коса названа Балестра. Грецькі капітани вживали це найменування до кінця XIX ст.2
Нарешті, десь у 1500 р. виник запорізький зимівник Домаха. Цю дату і слід вважати часом заснування м. Жданова, оскільки розвиток нового населеного пункту вже не припинявся.
Як свідчить опис, зроблений архієпіскопом Гавриїлом зі слів жителів, зимівник звався так тому, що тут жила козачка Домаха. Далі зазначено, що поблизу гирла р. Кальміус, біля самого впадіння її в море, е невеликий яр, за місцевою назвою «балка». Поступово тут утворилося озеро Домаха, яке згодом висохло, а ця територія була забудована. Але одна з вулиць і зараз має назву Домаха. Про селище згадується також в «Описании городов и уездов Азовской губернии», складеному в1782 р. або, за припущенням Мурзакевича, в 1789 р. «Повітове місто Маріуполь,- сказано в «Описании», — побудоване в 1780 р. для поселення виведених з Криму греків, на тому місці, де було стародавнє місто Адамаха, на березі Азовського моря, по правому боці гирла р. Кальміусу»3.
Крім цього, селище Адамаха згадується в межовій книзі, що зберігалась в Маріупольській міській управі. В розділі «Камеральноє описание городу Мариуполю с выгонною землею 1826 года» говориться, що він «...начался построением в 1780 году на том месте, где в древнее время существовал город Адамахия»4.
Універсал Богдана Хмельницького, виданий ним у Білій Церкві 15 січня 1655 р. на прохання кошового Дем'яна Барабаша,— перший документ, в якому згадується про запорізькі поселення в цих місцях. Він підтверджує грамоту Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р.: «Єго королевская мосць видя козаков запорожських до єго королевського маєстату зичливую прихильность і рицарськіє отважниє служби... вход в Польщу і Україну заступили, всі їх несчетниє сили и наглиє на народ христианський набіги грудьми своїми сперли; ...яциї їх служби нагорожаючи, і даби їм войська запорожського козакам для зимових станцій, где било прихильносьть міти, также от неприятеля раненних своїх заховувати і лічити, в других долігающих нуждах отпочинок мати і всякой пожиток к волі своєй зобирати, і чтоби также і наперед заохочени були жичливо в войску служити і против неприятелей отчизни своєї охочо і неомильно отпор чинити, надаєть єго королевськая мосць козакам низовим запорожським вікуісте город Терехтиміров... От Самарських же земель через степ до самої ріки Дону, где єще на Прецлава Ланцкорунського козаки запорожськії свої зимовники мівали: іжеби тоє все непорушне ввіки при козаках запорожських найдовалось, єго королевська мосць грамотою своєю козакам запорожським утвердил і укріпил»5.
Оригінал універсалу не зберігся, але є численні його копії. Як вказується в документі, за козацтвом були визнані землі, які не належали Польській державі. В грамоті згадується (і це дуже важливо), що володіння запорожців у пониззях Дніпра, Бугу і навіть Дону існували здавна. Названий в універсалі Прецлав Ланцкоронський, українсько-литовський феодал, очолював загони українських козаків, як підтверджують літописні джерела, з 1500 до 1531 р.6
Запорожці при виникненні земельних суперечок завжди посилались на ці документи. Так у 1768 р. «при чинном... того же войска запорожского с полковником Колпаком разводе, как читан польського короля Батория универсал, то... показано с вершинs речки Орели на вершину Калмиусу, а оттоль на устье реки Дону, кои урочища и очищают запорожские владения»7.
З джерел видно, що зимівник Домаха з часом перетворився на Запорізький пост. Це було закономірним явищем, враховуючи важливе стратегічне значення гирла р. Кальміус. Пост захищав промисловців, які уходили на Бердянське озеро за сіллю, і козаків, що займались рибальством на Азовському морі, від нападу кримських та ногайських татар. .Його тимчасово зняли в 1711—1734 рр., коли частина запорожців переселилася на Турецькі землі в зв'язку з подіями Північної війни. Звичайно, запорізького військового гарнізону в Домасі на той час не було, саме селище з його осілими жителями залишилося. Можливо, його тоді частково заселяли донці8. Після повернення запорожців у межі Росії, 1734 р. пост в Домасі був відновлений. Козаки знову селились в своїх колишніх зимівниках на прикальміуських землях, витісняючи донських промисловців і риболовів9. Це викликало неодноразові суперечки. Указом імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1743 р. комендантові фортеці св. Анни (на українській лінії) бригадирові Вирубову було доручено зважити на взаємні претензії обох сторін і визначити їх володіння «в лісах, в степових місцях і на інших угіддях» за документами, які малися у донців і запорожців. Коли ж таких паперів бракувало, то пропонувалося зробити розмежування на основі усних свідчень старшин і козаків, щоб запорожцям «для их довольства отвесть рыбные и зверинные ловли, тако-же степи и прочие угодья те самые, которыми они прежде, будучи ,под державою Российскою, владели», тобто з 1654 до 1711 р. Ця робота тривала три роки і закінчилася в 1746 р. В указі від 30 квітня 1746р. зазначалося: «Запорожцем владеть за Днепром реками: Самарью, Волчими Водами, Бердою, Калчиком, Калмиусом и прочими впадающими в них речками и надлежащими к тем речкам косами и балками и всякими угодьями по прежнюю 1714 года границу. А от реки Калмиуса (к Востоку) рр. Еланчиком, Кринкою, Миусом, Темерником и даже до р. Дона владеть должны донские казаки»10. Таким чином, Кальміус став кордоном між володіннями донців і запорожців. Там був «укопан пень обгорелый, для знатья всякому своей границы».11
Турки нерідко питали у козаків дозволу пасти в цих місцях свої табуни. Укріплення в гирлі р. Кальміус запорожці називали постом, а пізніше, зважаючи на значні розміри,— фортецею.
Між 1734 і 1756 рр. фортеця стала центром однієї з шести запорізьких паланок. Створення паланки означало, що тут жили уже не лише козаки, а й селяни (посполиті). Старшина на чолі з полковником відала збором податків, судом, мобілізацією війська, обороною. З кальміуських полковників відомі Кишинський (1743 р.), Леонтій Федоров (1745 р.), Марко Ус (1747 р.), Андрій Іванов (1754 р.), Грицько Гаркуша (1756 р.). Начальник паланки мав свою печатку. На ній була зображена корона з хрестом, від якої по обидва боки спускалися вінки. Посередині поля — перехрещені шабля і піка, біля корони — літери «К» і «П», внизу поля ще дві — «П» і «П», а між ними хрест. Літери означали «Кальміуської паланки полкова печать»12.
Виявом безперестанної боротьби між запорізькою старшиною і сіромахами були заворушення в березні 1754 р. Приводом стало прибуття в паланку відданої у підлеглість місцевому полковнику Андрію Іванову команди з Січі для розшуку гайдамаків і «неспокійних» елементів. Коли команда почала в'язати гайдамаків, кальміуські козаки напали на паланкову старшину і визволили заарештованих. 29 березня полковник Іванов повідомляв у Кіш, що місцеві козаки, «нашедши в паланку, к нам кидаючись бить, оглашая криком и похвалками нас бить при смене и штрафовать не допущают и освобоняют самовольством»13.
1762 р. Запорізьке військо було приведене до присяги імператриці Катерині II. Присягали 20 285 чол. старшини і козаків, з них у Кальміуській паланці — 674 чол., «не считая подданства войскового, ибо поселянам всех названий поименно присягать не велено»14. За кількістю козаків вона стояла на четвертому місці після Коша, Самарської і Кодацької паланок. Крім фортеці тут був 61 зимівник, в кожному з яких, за свідченням київського губернатора Воєйкова, налічувалось від 15 до 50 мешканців15. Деякі з них належали до заможних. Так, зимівник Степана Коваля мав навіть каплицю, пізніше перетворену греками в церкву.
Запорізький гарнізон займав фортецю аж до ліквідації Січі. В 1774 р. там залишався полковник з 200. козаками16. У 1775 р. землі паланки було включено в Азовську губернію і створено Кальміуський повіт.
Фортеця стала ядром майбутнього міста, тому що азовський губернатор Чертков, обстежуючи в 1776 р. губернію, знайшов тут «множество православного народа» і кам'яну каплицю під очеретяним дахом. Побудоване місто назвали Павловським, на честь спадкоємця престолу Павла Петровича. Поступово воно зростало, але й фортеця існувала ще певний час. Обов'язки її коменданта в 1779 р. виконував Горлинський. Рештки фортеці були знесені тільки в 1845 р.
Влітку 1780 р. у місто переселилися греки, які вийшли з Криму, і воно було перейменоване в Маріуполь. Тяжке становище грецького населення Криму примушувало місцевих жителів поодинці і групами переходити на російські землі. В Росії, як відомо, завжди співчували грекам, крім того, виникла необхідність заселити степи на побережжі Чорного і Азовського морів. В донесенні Катерині II Румянцев писав, що «выход христиан может почесться завоеванием знатной провинции» (тобто Криму).
В 1777 р. відбулося масове переселення в зв'язку із сприятливими обставинами. За Кючук-Кайнарджійським миром в 1774 р. Кримське ханство було оголошене незалежним від Туреччини і опинилося під зверхністю Росії. Перехід на його землі прискорили також поширювані турецькими агентами чутки, нібито хан і мурзи прийняли християнство17.
О. В. Суворов як начальник Кримського загону вступив в переговори з митрополитом Ігнатієм, і той погодився на переселення греків, їм подавалась допомога при переїзді й перевезенні майна, а також пільги на нових місцях. Керівництво цією справою доручалось Румянцеву і Суворову18.
Труднощів виникало багато. Необхідно було приготувати 6000 підвід, спорудити для переселенців будинки на нових місцях, забезпечити їх продуктами в дорозі і т.ін. 23 квітня 1778 р. у Бахчисараї митрополит Iгнатій оголосив про вжиті заходи.
За даними Суворова, греки, грузини і волохи вийшли з 68 міст. За повідомленнями митрополита Ігнатія, греки виселялися з 7 міст, 55 сіл, 1 монастиря, вірмени — з 4 сіл. Грецьким вихідцям виділили кращу з колишніх запорізьких паланок — Самарську.
21 вересня Суворов рапортував Румянцеву: «Вывод крымских христиан окончен! Обоего пола отправилось в Азовскую губернию 31098 душ, о чем Вашему Сиятельству ведомость прилагаю. Осталось зимовать в Еникале 288 душ»19. В загальну кількість душ — 31098 Суворов включав і 12611 вірмен. Всі витрати, пов'язані з переселенням, становили 230 тис. крб., з них тільки подарунки ханам і мурзам — 100 тис. крб.
21 травня 1779 р. вийшов указ про права переселенців. В ньому зазначалося, що бідні й боржники хана одержать необхідну допомогу з казни, а також землі для поселення. Торговців і ремісників запрошували в міста Катеринослав і Маріанополь. В окремих пунктах указу перераховувалися пільги для переселенців, зокрема про звільнення від податків на 10 років, а від рекрутчини назавжди. Передбачалося також право мати свій суд, поліцію.
Остаточне переселення греків відбулося в березні 1780 р. Весною влітку того ж року вони залишили Самарську і партіями перейшли в колишню Кальміуську паланку (пізніше Кальміуський повіт), де місцем їх пребування стали фортеця і м. Павловськ, що називався вже Маріуполем, та 22 новозаснованих села. Переселенці, які говорили татарською мовою, заснували Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешево, Улакли (Дремрек), Богатир, Камару, Старий і Новий Керменчик, Мангуш. У селах Сартана, Чермалик, Каракуба, Стила, Волноваха, Демерджі, Велика Янисоль, Мала Янисоль, Нова Каракуба, Чердакли, Ялта, Урзуф збереглася грецька мова.
Поблизу Маріуполя були розташовані населені пункти Маріам, або Мар'їно, Карасу-Базар (пізніше Карасівка) і Бахчисарай. Вихідці з Феодосії заклали селище Кефе, євпаторійці — Гезле. В 1811 р. вони ввійшли в міську зону.
Переселенцям тяжко було звикати до нових умов життя, багато з них бажали повернутися назад. Доходило навіть до відкритої непокори, і тоді винні «укрощались строгими от начальства мерами» за допомогою військових частин.
Указом від 30 березня 1859 р. у Маріуполі дозволили жити не тільки грекам, але без тих привілеїв, які мали останні20. Греки, оселившись на нових місцях, давали їм назви такі ж, як і в Криму, і тому Маріуполь назвали в честь Маріамполя, тобто міста матері Марії («ам» по-татарському — мати). Маріамполь — це один з районів Бахчисарая, де проживало 130 грецьких родин. Коротка історія правопису назви міста така: в Криму був Маріамполь; місто в гирлі р. Солоної — Марієнполь; в грамоті 21 травня 1779 р.— Маріанополь; на плані 20 жовтня 1779 р.— Маріуполь (вигінні землі м. Маріуполя); в указі 24 березня Маріуполь.
Цікавим є питання про міський герб. На печаті Маріупольської земської управи 1869 р. було викарбувано два перехрещених якорі, в верхній частині — хрест і під ним місяць. З 1872 р. у місті користувалися печаткою, на якій був зображений шестикутний хрест на місяці, а внизу — пелікан, що годує двох пташенят. Довгий час ця емблема вважалась гербом міста. В 1873 р. було створено Маріупольський повіт і для нього встановлено герб, який став і міським21: геральдичне поле ділилося поперечною лінією на дві половини; верхня — темносиня, а нижня — чорна, на полі зображений шестикутний золотий хрест на срібному місяці. Символіка герба, напевно, така: чорний колір — темрява ночі, темносиній — рання зоря. Хрест на місяці — відродження і перемога християнства. В цілому герб символізував вихід греків з Криму.
Отже, лінія Домаха — Кальміус — Павловськ — Маріуполь — Жданов — неперервна. Змінювалась специфіка поселення: козацьке селище, запорізька фортеця, повітове місто Азовської губернії, місто грецьких переселенців, знову, повітове купецьке місто і, нарешті, великий індустріальний центр УРСР.
В 1948 р. місту присвоєно ім'я видатного партійного і державного діяча Андрія Олександровича Жданова, який тут у 1896 р. народився.
З усього сказаного абсолютно напевно, що найвірогідніше дата заснування м. Жданова—1500 рік. Коли ж вважати, що місто виникло пізніше, то випадає значний період панування тут слов'янського населення — запорожців, а це було б прикрою помилкою.
Использованные источники
1. Кратная история СССР, ч. І, М.—Л., 1963, стор. 25.
2. Записки Одесского общества истории и древностей (далі - ЗООИ и Д), т. VIII, стор. 174.
3. ЗООИ и Д, т. III, стор. 293.
4. Мариуполь и его окрестности, Мариуполь, 1884, стор. 80.
5. А. Скальковский. История Новой Сечн, или последнего Коша Запорожского. Ч. І, изд. 2-е, Одесса, 1846, стор. 29—32.
6. А. Скальковский. Назв. праця, стор. 32—34; УРЕ, т. 8, стор. 329.
7. Д. Эварницкий. Источники для истории запорожскмх козакоп, т. II, Владимир, 1903, стор. 1927.
8. Россия. Полное географическое описанне нашего отечества, т. 14, СПб, 1910, стор. 159.
9. Д. Эварницкий. Назв. праця, т. II, стор. 1349, 1358, 1635—1636.
10. А. Скальковский. Назв. праця, ч. II. стор. 119—120.
11. Там же, ч. І, стор. 51.
12. Мариуполь и его окрестности, стор. 67.
13. ЦДІА УРСР, ф. КСЗ, спр. 20, арк. 25.
14. А. Скальковский. Назв. праця, ч. II, стор. 244.
15. Д Эварницкнй. Назв. праця, т. II, стор. 1856.
16. ЗООИ и Д, т. XI, стор. 222.
17. Там же, т. X. стор. 398.
18. Там же, т. IX, стор. 337.
19 Мариуполь и его окрестности, стор. 26.
20. Свод законов, IX, 1876, стор. 534.
21. Мариуполь и его окрестности, стор. 113.
Источник: УIЖ (Український iсторичний журнал). 1971, №4, с.91-96.
|