Картографічні джерела та їх застосування для вивчення історії України XVIII ст.

Б. Г. Галкович

Історія політико-адміністративного формування території України, її заселення і господарське освоєння у XVIII ст. досі вивчається без широкого залучення й глибокого використання надзвичайно цінних друкованих і архівних картографічних джерел.

У дореволюційній історіографії склались певні традиції вивчення й використання географічних карт і пов'язаних з ними географічно-статистичних описів. Чимало сторінок монографії Скальковського присвячено формуванню території України¹. Багатокольорова рукописна карта де Боскета (1751 р.), якою користувався Скальковський, могла бути чудовим джерелом для чіткої і конкретної політико-географічної характеристики України середини XVIII ст. Однак він не використав її повністю, зокрема не піддав науковому аналізу. В тексті є лише побіжне посилання на це важливе джерело, копію якого вміщено у вигляді вдвоє зменшеної однокольорової літографії. В наш час її використовують як ілюстративний матеріал². Але історики часто не помічають суперечностей показань джерела і внаслідок цього розбіжностей з висновками дослідження, не завжди враховують, що його цінність і зрозумілість зменшує застаріла символіка і низька геометрична точність³.

У дослідженні К. І. Арсеньєва «Статистичні нариси Росії» досить докладно подається історія політико-адміністративного устрою Росії загалом. Щодо України вона простежується лише в загальних рисах. Це пояснюється тим, що з картографічних джерел автор використав лише карти «Атласа Российского» (1745 р.). Але для повноцінних статистико-географічних висновків цього було замало. Тому в праці спостерігається ряд серйозних помилок, зокрема є географічні й історичні зміщення. Так, автор твердить, що за Анни Іоанівни до Росії було приєднано північну частину Катеринославської губернії — територію площею близько 27 500 кв. верст між річками Орель, Самара, Сіверський Донець та верхів'ям р. Міус⁴. Насправді ж турецьке (кримське) володіння в 1711—1739 рр. не поширювалося на північ від Азовського моря далі водороздільної лінії між переліченими річками, а до 1711 р. і після 1739 р.— далі лінії річок Кінські води-—Берда⁵. За Белградським мирним договором 1739 р. Туреччина позбавлялася прав на територію України від річок Синюхи і Бугу на заході до р. Темерник (права притока р. Дон) на сході. Визначення приєднаної площі також викликає серйозні заперечення. Згодом значно точніше її визначив Стрельбицький — 91 162 кв. версти⁶.

На жаль, немає жодної праці радянських істориків, де було б чітко визначено територіальні умови Белградського мирного договору і площі приєднаних територій. Вони часом недооцінюють роль карт, внаслідок чого трапляються географічні зміщення, що дезорієнтує читачів і дослідників⁷.

У монографії Готьє «Історія обласного управління в Росії» розглядається головним чином діяльність державних установ у XVIII ст. Зміни територіально-адміністративних кордонів європейської Росії, в тому числі й України, досліджуються лише по- [139] біжно. Однак з цього питання автор вивчив джерела, зокрема картографічні: «Атлас Российский» та інші видання (до 1775 р.) Географічного департаменту Академії наук⁸. Свої географічні висновки автор подав у трьох картосхемах європейської Росії на 1720—1727 рр., 1727 р. і 1775 р., застосувавши під час їх складання дрібномасштабні картографічні основи з кордонами губерній і повітів початку XX ст. Але внаслідок мінімального відбору картографічних джерел XVIII ст. і недостатнього їх аналізу дослідник дістав лише поверхове уявлення про політико-адміністративний устрій в цілому, не звернув увагу на неправильні регіональні характеристики України картографами Географічного департаменту.

Використання ілюстративних можливостей карт у ряді праць сполучається з досить значним масштабом картографічної основи. Графічна фіксація наслідків аналізу актових джерел розширює їх позитивне значення. До кращих можна віднести працю І. П. Крип'якевича про адміністративний поділ України середини XVII ст.⁹

Л. В. Падалка, вивчаючи заселення території Полтавщини, значну увагу приділив картографічному джерелу — карті Боплана (середина XVII ст.), з якої за допомогою сучасних йому великомасштабних карт повітів Полтавської губернії вибрав свідчення про поселення й гідрографію і дістав уявлення про заселеність території Полтавщині! містами, містечками та слобідками. Він зробив висновки про розміри і густоту заселення, його особливості, зокрема дослідник помітив зв'язок між густотою поселень і фізико-географічними умовами території, на яку безперервно накочувались хвилі спустошливих наскоків кримських татар (з 334 поселень лише 29 розміщувалися на побережжі Дніпра, останні ж — у заболочених місцевостях). Л. В. Падалка склав перелік стародавніх міст на території Полтавщини (36 укріплених міст і 12 містечок) і визначив місце їх розташування і кількість міст і містечок по повітах губернії. Ці матеріали він застосував у дослідженні про заселення краю протягом значного хронологічного періоду¹⁰.

Вивчення картографічного джерела за допомогою географічної карти великого масштабу, складеній на математичній основі й інструментальних зйомках, вважається «картографічним методом дослідження»¹¹. Аналіз даних різних джерел (насамперед картографічних) на точній картографічній основі обов'язково приводить до складання так званих «історичних карт», які, за визначенням Гольденберга й Медушевської, є історичними дослідженнями в графічній формі. Першим серед радянських істориків зробив спробу скласти «історичні карти» К. В. Кудряшов, який не лише підбив певні наукові підсумки, але й зробив самостійні наукові дослідження. Він, застосувавши особливі наукові прийоми, «примушував» карти розкривати свої таємниці¹².

Інтерес істориків до вивчення й застосування картографічних джерел з науковою метою дедалі більше спостерігається після Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. Зусиллями Л. Г. Безкровного, М. В. Бітова, Е. Г. Гельман, І. О. Голубцова, Л. А. Гольденберга, Є. І. Дружиніної, О. В. Єфімова, В. М. Кабузана, І. П. Крип'якевича, Б. О. Рибакова, В. К. Ячунського та інших з'ясовано ряд принципових положень, що викликали сумнів. Насамперед, географічні карти визнано особливим видом письмового джерела, необхідного, а інколи навіть незамінного, у дослідженнях про територіальні володіння й кордони, визначено їх місце серед інших джерел і зроблено перші спроби наукової класифікації¹³. Протягом останніх років значно розширилась картографічна бібліографія, чимало зроблено у напрямі картографічного джерелознавства¹⁴. В монографічних дослідженнях та колективних працях помічається тенденція до залучення й використання друкованих і архівних картографічних джерел з [140] метою конкретизації історико-географічних описів, одержання довідкових даних з історії міст і сіл, фотоілюстрування економічних, зовнішньополітичних і воєнно-історичних сюжетів¹⁵. Значно зріс науковий рівень історичних карт¹⁶. Вивчаються можливості застосування картографічного методу в історико-географічних дослідженнях.

Цьому значною мірою сприяє наукова й виробнича діяльність географів і картографів М. М. Волкова, О. В. Гедиміна, В. І. Грекова, 3. Ф. Караваєвої, Н. В. Лемус, Т. М. Мельникової, М. П. Нікітіна, В. П. Павлової, В. В. Покшишевського, М. Л. Рубінштейна, К. О. Саліщева, І. І. Старостіна, Ф. О. Старостіна, М. М. Терехова, М. М. Тихомирової, С. Е. Феля та багатьох інших. Однак історики, географи й картографи розкрили ще не всі можливості географічної карти як джерела. Історик її уявляє дещо специфічним письмовим записом, який не можна зрозуміти без спеціальних технічних знань і навиків. А між тим історику не менш важливо ніж географу знати відомі й розробляти нові методи використання географічної карти з метою поповнення наукових знань. Це особливо важливо в зв'язку з складанням спеціального тома історичних карт Національного атласу Української РСР.

Т. М. Мельникова, яка досліджувала вітчизняні географічні карти XVIII ст., зазначала, що територія України картографована так же повно, як і окремі губернії Росії, що мали важливе значення в економічному й політичному житті імперії¹⁷. В державних архівах і картосховищах Москви, Ленінграда, Києва і Львова зберігаються дві групи карт — друковані й рукописні. Перші — наслідок діяльності створеної в 1725 р. Академії наук. На них відбито головним чином території столичних губерній. Карти (5) України створені вперше в 1735—1739 рр. у зв'язку з російсько-турецькою війною. Г. Ф. Міллер вказував, що «...поспешность их сочинения многие причинила ошибки» й рекомендував «не брать оных карт впредь за основание в сочинении других»¹⁸. 1739 р. виник Географічний департамент Академії наук, який «був основною картографічною установою країни, що мала наукові кадри, була організуючим центром і проводила систематичну роботу по складанню географічних карт Росії»¹⁹. З 20 виданих ним карт, що певною мірою стосувалися українських земель, чотири було вміщено в «Атласе Российском»²⁰, сім припадали на період 1760—1775 рр. і дев'ять — 1776—1790 рр. Всього складено 16 регіональних (з них дев'ять — до 1775 р.) у масштабі (1:630 000—1:470 000) 15—35 верст в англійському дюймі і дві оглядові (з чотирьох) в масштабі (1 : 5 250 000 і 1 : 8 820 000) 125 і 210 верст. Після 1775 р. складено сім регіональних у масштабі (1:756 000—1:2 520 000) 18—60 верст і дві оглядові в масштабі (1 : 7 350 000 і 1 : 5 250 000) 175 і 125 верст.

Друковані карти певною мірою однотипні як за формою, так і за змістом. Це виявляється в їх розмірах і масштабах, проекціях, відборі елементів загальногеографічного й соціального змісту, однакових умовних знаках, графічних прийомах і техніці видання. Однак джерелознавче значення цих карт різне. Воно зростає пропорціонально поліпшенню картоскладання в Географічному департаменті — збільшення насиченості змісту і зменшенні «білих плям». Наприклад, на 35-верстних картах «Атласа Российского» у Малоросійській (з 1775 р.— Київській) губернії позначено лише 144 населені пункти, на «Пограничной карте Российской и Турецкой империй и Польши» (1769 р.) тільки на території Стародубського полку—114, а на 30-верстній «Генеральной карте Киевской губернии» (1775 р.) на території Стародубського полку вже позначено 141 населений пункт. Карти 1745 р. не дають повної й точної політико-адміністративної характеристики Південно-Західного краю. Так, державний кордон Росії з Туреччиною і Польщею відповідає статусу 1711 р, хоча складачі «Атласа Российского» у своєму розпорядженні мали необхідні матеріали, зокрема копію з карти Неплюєва²¹. Внутрішній поділ території обмежено губернськими рубежами.

Про погане знання картографами Географічного департаменту адміністративного поділу свідчить розпис, опублікований у 1757 р. Г. Ф. Міллером: з 16 губерній перелічувалися лише 11 без поділу на повіти. М. В. Ломоносов у лютому 1763 р. писав: [141] «Посмотрев на тогдашнюю Географическую архиву и на изданной оной атлас, легко понять можно, коль много мог би он быть исправнее и достаточнее»²². «Почтовая карта» 1760 р. не виправляє становища, оскільки майже повністю повторює «Атлас», до того ж, у тричі меншим масштабом. У «Пограничной карте» 1769 р., складеної «за найновішими відомостями при Академії наук», правильно відбито державне розмежування між Росією, Туреччиною і Польщею в 1764 р. Її автор І. Ф. Шмідт спробував також показати адміністративний поділ внутрішніх територій. У Малоросійській губернії це йому частково вдалося зробити — правильно нанесені рубежі губернії і всіх її 10 полків. Але не показані межі північних повітів і провінцій Білогородської губернії, не чітко визначені східні рубежі Воронезької та її Бахмутської провінції, правобережна частина Новоросійської губернії не поділена на полки, не проведено межі, що відділяє її від Запоріжжя, не розділено територій запорізьких і донських козаків, не вміщено відомостей про паланки Запоріжжя і т. д. Загальногеографічний зміст має незвичне окреслення берегової лінії морів і озер, конфігурації річок. Річки Синюха, Буг і Кодима дуже зміщені на захід і місце їх злиття висунулося на захід від меридіану Києва, що надзвичайно подовжило форму Запоріжжя. На картах 70—80-х років кількість подібних викривлень дещо зменшилася в зв'язку з організацією експедицій по астрономічному визначенню опорних пунктів. Наслідком загальногеографічних перекручень було неправильне визначення місцезнаходження населених пунктів і викривлення геометричних характеристик. Незважаючи на значне викривлення геометрії змісту карт, спостерігається їх географічна правдоподібність. Наприклад, на всіх картах однаково показано злиття річок Бугу, Синюхи і Кодими, лівобережні притоки Дніпра, але немає технічного узгодження. Це доводить необхідність критичного вивчення й обережного використання друкованих карт, зокрема вказує на недопустимість їх простого копіювання.

Вивчення закордонних друкованих карт, які зберігаються у радянських архівах, показує, що їх автори здебільшого використовували застарілий картографічний матеріал стосовно території України (наприклад, карти Боплана XVII ст.) або брали дані російських карт після 1745 р. Виключення становить лише праця французького картографа Риччі Заноні, який 1767 р. склав карту турецько-польського розмежування. 1772 р. її було видано 24-м листом карти Польщі (масштаб 1:692 000). Чимало матеріалу тут присвячено Україні²³.

Більше джерелознавче значення мають рукописні карти, яких набагато більше, ніж друкованих. Вони дають повніший і достовірніший матеріал. Відповідно до нинішньої класифікації — це топографічні (масштаб 1:200 000 і більше) і оглядово-топографічні (масштаб від 1:200 000 до 1:1 000 000) карти загальногеографічного й спеціального змісту. На них правильніші геометричні характеристики. Збільшення масштабу внаслідок охоплення меншої території сприяло поліпшенню географічного рисунку місцевості, яка, до того ж, докладніше вивчалася. Наприклад, район на південь від лінії рік Дніпро—Тясмин—Вись, так звані «задніпровські місця», під керівництвом де Боскета почав картографуватися ще з 1740 р. Ці відомості було покладено в основу під час складання інших карт цього району, зокрема «Карты заднепровским местам с показанием Новой Сербии, польской и турецкой границ...» і «Карти Новой Сербии...» (обидві 1752 р.), «Карты Новой Сербии и Новослободского полка» (1762 р.) тощо²⁴.

Рукописні і друковані карти — джерело широкої і різноманітної інформації. Географічні карти XVIII ст. створювалися для ознайомлення з місцевістю, документального закріплення кордонів з сусідніми державами, вирішення практичних завдань захисту краю від нападів ворогів, визначення адміністративного поділу, заселення, організації поштових зв'язків, розвитку торгівлі, пароплавства та для вирішення багатьох інших питань²⁵. Цінність карт порівняно з актовими та описовими джерелами полягає в тому, що вони дають найкраще уявлення про . географічну локалізацію об'єктів. Татищев у нарисі «Руссиа или как ныне зовут Россиа», описуючи кордони держави, зробив такий висновок: «Но сии границы с турками, поляками и шведы удобнее на карте показать, нежели здесь в краткости описать»²⁶. До того ж, карта, за висловом М. В. Ломоносова, «всея вселенныя обширность єдиному взгляду подвергает» і, відбиваючи адекватно розміри земної поверхні та розміщених на ній об'єктів, стає, по суті, єдиним джерелом для одержання територіально-статистичних даних.

Це можна проілюструвати на прикладах. Ретельно вивчивши архівні й друковані актові та описові матеріали другої й третьої ревізій В. М. Кабузан встановив адміністративний поділ українських земель у середині XVIII ст. на губернії, провінції, [142] повіти ^*. За другою ревізією у Малоросійській губернії було 10 полків: Київський, Ніжинський, Стародубський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький і Переяславський²⁷. До складу Білогородської губернії входили Українська лінія, Слобідські полки (Харківський, Ахтирський, Сумський, Ізюмський, Острогозький), Орловська, Севська і Білогородська провінції. Остання мала такі повіти: Білогородський, Яблунівський, Валуйський, Салтовський, Чугуївський, Старооскольський, Карповський, Судженський, Миропільський, Хотмижський, Вольновський, Альошенський, Курський, Обоянський, Короченський і Новооскольський²⁸. Бахмутська провінція входила до складу Воронезької губернії. У землі запорізьких козаків було п'ять паланок: Кодацька, Бугогардовська, Інгульська, Самарська і Кальміуська. Однак у цій ревізії допущено ряд істотних помилок. Так, Острогозький полк умовно прирівняно до однойменного повіту і включено до складу Білогородської губернії. Туди ж віднесено й Українську лінію без будь-яких вказівок на її залежність від Київського військового губернатора.

За третьою ревізією 10 полків Малоросійської губернії поділено на 164 сотні²⁹. У Білогородській губернії не позначено Острогозький полк, а у Воронезькій — показано Острогозький повіт. Земля Запорізьких козаків залишилася без змін. Додатково з'явилися Нова Сербія (у складі Гусарського і Пандурського полків), Новослобідський козачий полк, Славяносербія³⁰.

Як видно, в ревізіях перелічуються губернії, провінції та повіти, але не дається уявлення про їх розмір, територіальне розміщення, черезполосицю, подвійне адміністративне підпорядкування певних районів. Це можна встановити, спираючись на картографічні джерела. Крім уже перелічених, певний інтерес мають такі карти: «Достоверная ландкарта меж рек Днепра и Донца на расстояниях от Усть Самары до Изюма и Луганской станицы, сочиненная 1749 году в сентябре и октябре месяцах», «Карта малороссийских и слободских полков також и Новороссийской губернии со смежными землями. 1764 году», «Генеральная карта Малороссии с разделением на полки и сотий с табелью найменований полков и числа людей», «Карта принадлежащих жителям г. Изюма поселений, присвояемых запорожцам с показанием старой межи Запорожского владения между земель городов Изюма и Тору и Линейскаго владения высыпанной курганами от речки Орели на вершину Самари и от оной на Кальмиус и реку Дон» (1773 р.), «Новороссийская губерния 1765—1766 гг.», «Карта всей Новороссийской губернии с показанием Елисаветградской и Екатерининской провинций...» (1767 р.), «Карта составляющемуся Воронежскому наместничеству... Сочинена 1779-го года августа дня», «Карта Слободской украинской губернии. Сочинена 1797 года июля дня» (її складено за спеціальним розпорядженням Павла І з метою відновити губернію в межах 1765 р.), «План Екатерининской провинций от реки Днепра до реки Донца с показанием всех местечек, слобод и хуторов...» (1765 р.), «План Екатерининской провинций от Украинской линии внутрь к малороссийским полкам...» (1768 р.), «Карта Новороссийской губернии Елисаветградской провинций с частью Запорожской степи», «Карта Новороссийской губернии Елисаветградской провинций с показанием во оном поселенннх запорожцами слобод...» (1773 р.), «План Бахмуцкаго городового уезду с показанием поселенных гусарских рот» (1768 р.), «Карта между лежащей линией сухим Казенним и Кривим Торцами и Бахмутом с показанием всей внутренней ситуации...», «Карта лежащим местам около крепости святаго Дмитрия Ростовскаго с показанием на каких местах заставам быть назначенным»³¹.

Достовірніші й точніші дані дослідник віднайде в рукописних картах, у яких не лише делімітуються, але й демаркуються кордони Росії з Річчю Посполитою й Туреччиною. Внаслідок тривалого картографування російсько-польського державного кордону (на південь і північ від Києва) інженер-майором де Боскетом і російсько-турецького (від гирла р. Синюхи до р. Єя)—В. О. Рєпніним та І. І. Неплюєвим у 1751—1755 рр. видруковано «генеральні ландкарти». До них відноситься введена Скальковським до наукового обігу «Генеральная ландкарта от Києва по реке Днепру до Очакова и по степи до Азова с показанием Новой Сербии с слобоцким казачьим поселением и с Украинской линией, також Турецкой областью и Польского владения с Российской империей границ», а також досі не вивчені «Генеральная карта от Смо- [143] ленской губернии до Києва и вокруг Києва с показанием Российской империи с Польским владением границы на ней же имеющимся форпостам и где впредь оные ставить с приложением надлежащего описания и с показанием спорных мест. Сочинена в 1753 году», «Генеральная пограничная карта от реки Двины, где Смоленская губерния зачинается даже до Києва и вокруг Києва до Украинской линии по Новую Сербию по турецкой границе даже до Очакова и Азова с показанием Украинской линии и Славеносербии и всех форпостов и спорных мест. Сочинена 1755 году»³².

Лише перелік карт свідчить, що вони дають значний комплекс різних відомостей. Зокрема, західний кордон українських земель позначений лінією, що проходить різними географічними об'єктами (річками, озерами, болотами), населеними пунктами (з обох боків кордону) і 153 форпостами від початку р. Бітова (притока р. Іпуть) на півночі, «где Стародубский полк зачинается», до містечка Стайки на Дніпрі на південь від Києва. Відзначені також спірні райони (988 кв. верст) на північ від Лоєва, де не було збережно старих кордонів з Польщею. В одній з карт (вона дублює генеральну карту 1753 р.), створеної для потреб Колегії іноземних справ, наводиться «Ведомость коликое число состоит в трех малороссийских полках в Стародубском, в Черниговском и в Киевском спорньїм землям квадратних верст и каких владельцев значиться на них»³³.

Дані деяких карт повністю збігаються з відомостями актових джерел (наприклад, про адміністративно-територіальний поділ Малоросійської губернії). Коли ж цього не спостерігається, досліднику необхідно знайти нові чи докладніше вивчити старі джерела. Так, постійне нанесення на карти «старой межи запорожцев» і її ототожнення з «прежде бывшей турецкой границей 1711 году», що була «высыпана курганами», спричинилося до вивчення межевого запису від 13 липня 1714 р.³⁴, зокрема про нього згадує О. П. Пронштейн, характеризуючи пониззя Дону у XVIII ст.³⁵ Чітка локалізація рубежів 1711 р. (1714 р.) від Дніпра на схід по середній лінії між річками Орель і Самара, а не по одній з них,— має важливе значення для встановлення територіальної й хронологічної послідовності заселення земель у межиріччі Дніпра, Ворскли, Сіверського Донця і Самари, визначення місця й часу виникнення трьох запорізьких паланок - Самарської, Орельської, Протовчанської, а також адміністративного розмежування зазначеного району. З усіх цих питань у нашій історіографії немає певного й чіткого судження.

У 1731—1732 рр. у прикордонному районі Білогородської губернії на землях Ізюмського, Харківського та Полтавського (Малоросійської губернії) полків під керівництвом генерала де Бриньї і сенатора Тараканова за проектом київського губернатора графа фон Вейсбаха почалося будівництво Української укріпленої лінії. Різнобічну її характеристику дав Д. І. Баталій, який вивчив актові джерела, записи сучасника будівництва Манштейна, залишки інженерних споруд³⁶. Однак рукописні карти, зокрема «Карта Украинской линии...»³⁷ (13 лютого 1736 р.), дають додатковий важливий конкретний і цифровий матеріал. Вони сприяють встановити, що до війни 1735—1739 рр. державний кордон, між Росією і Туреччиною проходив не по р. Орель і не по р. Самарі, а по середній лінії між ними, що Українська лінія мала 244—260 верст у довжину і 20—45 верст у глубину, безпосередньо прикриваючи ділянку державного кордону. Такі цифри у науковій літературі не зустрічаються. Д. І. Багалій визначив протяжність лінії у 400 верст³⁸. Ця ж цифра фігурує також у дослідженнях Л. В. Падалки та В. В. Покшишевського³⁹. Але в «Географическом описании» (так називалася карта) «крикс камисара» Рикочева, який в 1752—1755 рр. інспектував Лівобережжя України, зазначено: «От реки Днепра, откуда линия начало своє имеет» до Білявської фортеці 130 верст, а від неї «до реки Донца, где линия кончилась»,— 116 верст, тобто всього 246 верст⁴⁰. 1808 р. А. Щекатов визначив протяжність Української укріпленої лінії в 268 верст 250 сажнів⁴¹.

У відповідності з рукописними картами 1736—1740 рр. вона мала 17 фортець і 49 редутів, з'єднаних земляним валом, що проходив західними і північними берегами Орелі, Берестової та Береки. При впадінні р. Орель у Дніпро стояли два редути і [144] Борисоглібська фортеця, на північ ще чотири редути (3—6) та Цариченська і Лівенська фортеці, редути 7—8 і Васильківська фортеця, редути 9—12 і Рязька фортеця, редути 13—14 і фортеця св. Феодора, редути 15—17 і фортеця Козловська, редути 18—22 і Белевська фортеця, редути 23—24 і фортеця св. Іоанна, редути 25—27 і фортеця Орловська, редути 28—30 і фортеця св. Параскеви (останнє укріплення на р. Берестовій), редути 31—36 і Єфремовська фортеця (між ріками Берестовою і Берека), редути 37—39 і фортеця св. Олексія (на р. Берека), редути 40—42 і фортеця св. Михайла, редути 43—44 і фортеця Слободська, редути 45—46 і фортеця Тамбовська, редути 47—48 і фортеця св. Петра, редут 49 стояв на березі р. Сіверський Донець і замикав лінію. Довжина лінії, виміреної за картою 1736 р., становила 268 верст 100 сажнів, а за картою 1749 р.⁴² — 236 верст 250 сажнів. Вимірювання за наочними картографічними основами дали результат 260 верст 150 сажнів (триверстна карта) і 244 версти (десятиверстна). Різниця пояснюється випрямленням рисунка валу на десятиверстній карті (більшою генералізацією).

Для зіставлення різних даних про протяжність окремих ділянок лінії наводиться таблиця, цікава з точки зору оцінки точності картографічних джерел, ілюструючи справедливість твердження картографа С. Є. Феля: «Треба залишити думку, що якось апріорно склалася, але зовсім не обгрунтована, що всі роботи минулого, не засновані на методах вимірювальної техніки, не варті уваги і не мають технічної цінності. Факти та їх вдумливий аналіз свідчать, що така думка помилкова»⁴³.

Можна визначити також площу Української укріпленої лінії, оскільки карта 1736 р. дає можливість встановити її межі: на заході — р. Ворскла, на півночі — містечко Нові Водолачи і Сіверський Донець, на сході — Ізюмські землі, на півдні — державний кордон, землю за яким не дозволялося заселяти.

За Белградським мирним договором (7 (18) вересня 1739 р.) було встановлено російсько-турецький кордон, тобто визначено значну частину південних меж українських земель. Договір і конвенції 1740—1741 рр. проголосили ліквідацію умов Прутського трактату і відновлення делімітації 1700 р. З цією метою було створено двосторонні комісії, які здійснили демаркацію кордонів. Це видно з межевих записів від 4 листопада 1740 р., 20 жовтня 1741 р., 12 жовтня 1742 р.⁴⁴ У них описується роз- [145] межування володінь між Росією і Туреччиною з заходу на схід: від польсько-турецького кордону на Бузі до Азова і гирла р. Єя. З опису це розмежування конкретно можна сприйняти лише на середній ділянці, де межевою лінією є ріки Дніпро, Конські води, Берда і узбережжя Азовського моря до гирла Дону. В степовій же місцевості географічний орієнтир дає не актовий запис, а картографічні джерела. Найважливішою з них є «Карта новоучиненной границе между Всероссийскою империею и Оттоманскою Портою. При том означена и польская граница. 1740 году ноября дня. При тайном советнике и киевском губернаторе и полномочном комисаре господине Неплюеве»⁴⁵ в масштабі 8 верст у дюймі (1 : 336 000). На ній показано демаркацію російсько-турецького розмежування на заході. Від «окончания польских границ на Буге» кордон пролягав вниз по р. Буг до впадіння в неї р. Сухий Ташлик, тому місцевість дістала турецьку назву «Ташлик», або «Великий Канар». Водяний кордон становив 39 верст. Від Ташлика лінія кордону (201 верста) йшла до правої притоки Дніпра — р. Кам'янки на північ від Кизикерменя (нині — Берислав). У степу вона мала небагато географічних орієнтирів, а тому позначалася так званими «копцами» — насипними спареними російськими й турецькими курганами. Правильні лінійні дані дозволяють уточнити площі приєднаних у 1739—1774 рр. територій.

Демаркація східної ділянки російсько-турецького кордону простежується за рукописною «Картой Кубанской и Крымской сторонам»⁴⁶. «Барьера», тобто нічийна земля, визначена актами на південь від гирла Дону, окреслювалася лінією, що йшла від кургана Кояк Салган (на південний схід від нинішнього Батайська) на північ до Дону (навпроти гирла р. Темерник), потім вниз, узбережжям моря на південь до гирла р. Єя і, проходячи курганами 1700 р. (1704 р.), знову до кургана Кояк Салган через р. Чубур і «балки». Азовський «уезд» 1700 р. став «барьерой» 1741 р. Тому не можна погодитися з поширеним у нашій науковій літературі твердженням, що «точні кордони Азовського повіту були вперше позначені на картах 1775—1782 рр.»⁴⁷. Неправильно також показуються кордони Росії на південь від Дону⁴⁸. Російські картографічні джерела XVIII ст., які показують південні кордони Російської імперії, не дозволяють зробити висновок, що володіння Кримського ханства у XVIII ст. доходили до річок Манич і Єгорлик, а тим паче Дону на схід від гирла р. Темерник. Друковані карти фіксують російську територію від Кургана Кояк Салган на південний схід до межиріччя Кубані та Єгорлика (в «Атласе Российском» 1745 р. і на «Пограничной карте» 1769 р.). Рукописні карти — офіціальні документи переконливо показують, що між річками Дон – Єя – Манич - Єгорлик з 1700 р. до 1774 р. (виключаючи 1711—1739 рр.) межування було саме таким, як наведено вище. Карти 1775—1782 рр. відбивають адміністративний устрій Азовської губернії. Азовський повіт 1775 р. мав зовсім інші межі, ніж приписані до Азова землі — повіт 1700 р.

На середній ділянці російсько-турецького кордону демаркація була зайвою: річки Дніпро, Конські води і Берда (з протокою Ратич) стали чудовим орієнтиром. Лише один «копец» було насипано у верхів'ї р. Конські води. Важливість рукописних карт⁵⁰ полягає в тому, що на них розмежування 1739—1742 р. не ототожнювалося повністю з делімітацією за Константинопольським договором 1700 р. Тоді продовження кордону від гирла р. Кам'янки (західний берег Дніпра) йшло не вгору по Дніпру, а геометричною прямою до р. Берди (де в неї впадала р. Ратич [Каратыш? - LV]) і далі до гирла р. Міус. Отже, кордон 1700 р. в 1742 р. зберігався лише між річками Міус і Берда.

Розширення джерелознавчої бази за рахунок друкованих і рукописних карт, їх традиційне візуальне вивчення, безумовно, сприятиме введенню до наукового обороту багато нових даних, що дасть змогу поліпшити висвітлення окремих питань і проблеми загалом. При цьому географічні карти як і раніше будуть лише додатковим джерелом, яке не використано повністю. Глибше і повніше використання географічних карт XVIII ст. можливе за умови сполучення візуального вивчення з графічним. Найефективнішим є саме графічний аналіз джерела, якщо його здійснювати на науковій картографічній основі. Вивчення географічних карт як картометричного джерела дасть змогу одержати нові дані про розмір певних територій. Це відкриває нові перспективи комплексного вивчення процесу формування українських земель на основі територіально-демографічної статистики, їх заселення і господарського освоєння.

Примечания и ссылки:

* Ці матеріали не опубліковані. Дякую В. М. Кабузану за надання можливості їх використати.

1. А. А. Скальковский. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730 - 1823. Часть I. 1730 - 1796, Одесса, 1863.

2. Л. А. Гольденберг, О. М. Медушевская. О методике издания картографических источников.— «Исторический архив», 1961, № 4, стор. 193—203.

3. В. А. Голобуцкий. Запорожское казачество, К., 1957 (Фоторепродукції двох сюжетів карти Боплана — Дніпровські пороги (стор. 48—49) та Південна течія Дніпра (стор. 64—65) не сприяють з'ясувати географію району внаслідок указаних обставин).

4 . К. И. Арсеньев. Статистические очерки России, СПб, 1848, стор. 56—57.

5. Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗ), т. V, № 2834, стор. 119—121.

6. И. А. Стрельбицкий. Владения турок на материке Европы с 1700 по 1879 г., СПб., 1879, стор. 4.

7. Ю. Р. Клокман. Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768—1774 гг., М., 1951, стор. 57.

8. Ю. В. Готье. История областного управления в России от Петра I до Екатерины II, т.1, М., 1913, стор. 103 і додатки.

9. І. П. Крип`якевич. Адміністративний поділ України 1648 - 1654 рр.- Історичні джерела та їх використання, вип. 2, К., 1966, стор.123.

10. Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Исследования и материалы с картами, Полтава, 1914, стр. 60-63, 183-186.

11. К. А. Салищев. О картографическом методе исследования. - "Вестник МГУ", 1955, №10, стор. 161 - 170; його ж. Предмет и метод картографии (некоторые современные взгляды). - "Вестник МГУ", вып. ", серия географическая, 1970, стор. 26, 29.

12. К. В. Кудряшов. Русский исторический атлас, М.-Л., 1928, стор. 5.

Л. Г. Бескровный. Очерки по источниковедению военной истории России, М., 1957, стор. 225 - 226, 345 - 347; Программа курса источниковедения истории СССР. - "Труды Московского Государственного историко-архивного института", 1958, № 11, стор. 194; Л. А. Гольденберг. Русские картографические материалы как исторический источник и b] классификация по фондам центральных государственных архивов СССР. Диссертация на соискание степени канд. ист. наук, М., 1958.

14. В. М. Кабузан. Некоторые материалы для изучения исторической географии России XVIII - начала XIX вв. - "Проблемы источниковедения", вып. XI, М., 1963, стор. 153 - 195; Л. А. Гольденберг. С. У. Ремезов и картографическое источниковедение Сибири второй половины XVII - начала XVIII в. Автореферат докторской диссертации, М., 1967.

15. Е. И. Дружинина. Кючук-Кайнарджийский мир, М., 1955; Всемирная история, т. 5, М., 1958; История СССР, т. 3, М., 1967; История УССР, т. 1, К, 1969.

16. Атлас офицера, М., 1947; Атлас истории СССР, Часть вторая, М., 1949; Морской атлас, т. III. Военно-исторический. Часть І. М.. 1958.

17. Т. М. Мельникова. Картографування території України в XVIII ст.— Праці Київського університету, т. II, К-, 1954, стор. 228.

18. В. Кордт. Матеріали до історії картографії України, ч. І, К-, 1931, стор. 16; Г. Ф. Миллер. Сочинения и переводы. Ноябрь. 1761, стор. 496.

19. К. А. С а л и щ е в. Основи картоведения, М., 1962, стор. 63.

20. Атлас Российский, состоящий из 19 специальных карт, представляющих Всероссийскую империю с пограничными землями... с приложенной притом генеральной картой.., Спб., 1745, стор. 5, 7, 20; Л. Л. Муравьева. Атлас России 1745 года и рукописные заметки Н. И. Кожина.— Ежегодник Государственного Исторического Музея. 1960 год, М., 1962, стор. 105—106.

21. И. И. Старостин. К двухсотлетию географического атласа 1745 года.— «Вопросы географии», Сб. 2, М., 1946, стор. 185.

22. В. Ф. Гнучева. Географический департамент Академии Наук XVIII в., М.—Л., 1946, стор. 185.

23. J. A. Rizzi-Zannoni. Carte de la Pologne divisee par provinces et palatinats subdivisee par districts... 1772 —ЦДВІА, ф. ВІА, спр. 19974.

24. ЦДВІА, ф. 416, оп. 1, спр. 238; ф. ВІА, спр. 16188 та ін.

25. Т. М. Мельникова. Назв. праця, стор. 221.

26. В. Н. Татищев. Избранные труды по географии, М., 1950, стор. 115.

27. ЦДАДА, ф..248, оп. 58, спр. 1846, (1740 р.), спр. 1874 (1743 р.); М. Г. Астряб. " Население Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг.

28. ЦДАДА, ф. 905, оп. 1, спр. 58, арк. 3.

29. А. Ф. Шафонский. Черниговского наместннчества топографическое описание 1786 г., К., 1851, стор. 73—85.

30. ЦДАДА, ф. 249, оп. 2, спр. 6447, арк. 33—35; ф. 248, оп. 39, спр. 2732, арк. 81, Держархів, р. XVI, спр. 588, ч. 5, арк. 46—64.

31. ЦДВІА, ф. 423, спр. 20; ф. 416, оп. 1, спр. 243, 254; ф. ВУА, спр. 16194, 16369, 18667, 19147, 25648, 26064; ДНБ, ВРФ, Ермітажне зібрання № 243/2, арк. 24; Державний історичний музей. Географічний відділ № 4381/11, № 4381/9, 4381/13, 4381/21, 4381/14:, ПСЗ, т. XXIV, № 17948, стор. 601—602.

32. ЦДВІА, ф. 416, оп. 1, спр. 241; ф. ВУА, спр. 25605; Бібліотека АН СРСР, ВРФ, спр. 649.

33. ЦДВІА, ф. 424, спр. 18.

34. ПСЗ, т. V, № 2834, стор. 119—121.

35. А. П. Пронштейн. Земля Донская в XVIII веке, Ростов, 1961, стор. 24.

36. Д. И. Багалей. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства, М., 1887, стор. 298—333.

37. ЦДАДА, ф. 192, спр. 6; ЦДВІА, ф. 424, спр. 1.

38. Д. И. Багалей. Назв, праця, стор. 308, 310.

39. Л. В. Падалка. Назв, праця, стор. 97; В. В. Покшишевский. Очерки по заселенню лесостепных и степных районов русской равнины.— Зкономическая география СССР, вип. 5, М., 1960, стор. 3.

40. ЦДВІА, ф. 416, оп. 1, спр. 240.

41. А. Щекатов. Географический словарь Российского государства сочиненный в настоящем оного виде, т. VI, М., 1808, стор. 550.

42. ЦДВІА, a/ 423, оп.6, спр. 20.

43. С. Е. Фель. Картография России XVIII века, М., 1960, стор. 68.

44. ПСЗ, т. XI, №8276, стор. 291 - 292; № 8464, стор. 527 - 528; т. XII, № 8628, стор. 671 - 672.

45. Там же, стор. 9, 10, 12, 13, 15; Советская Историческая Знциклопедия, т. XII, М., 1969, стор. 389—390.

46. ЦДВІА, ф. 423, оп. 1, спр. 14.

47. ЦДВІА, ф.ВУА, спр. 25492.

48. Там же, стор. 9, 10, 12, 13, 15; Советская историческая Энциклопедия, т. XII, М., 1969, стор. 389 - 390.

49. <В статье отсутствует - LV>

50. ЦДВІА, Ф. ВУА, оп. 1, спр. 25470.

Источник: Галкович Б.Г. Картографічні джерела та їх застосування для вивчення історії України XVIII ст. //"Украинский исторический журнал" №9 за 1971 г., с.138-145. Благодарю за помощь в поиске текста данной статьи Р.П.Божко (Мариуполь) и А.В.Пивовара (Киев).

При использовании материалов с данного сайта ссылка на него не обязательна, но желательна : )