ПОПЕРЕДНИКИ МАРІУПОЛЯ: ПОВЕРНЕННЯ ДО ДИСКУСІЇ

Пiрко В.О.
Донецький національний університет

На конкретних фактах аналізується дискусійне питання про заснування м. Маріуполя. Висловлюється аргументована позиція автора щодо передісторії міста. Дослідник спирається у своїх висновках на солідну джерельну базу, доводячи, що Павлівськ не був початком історії Маріуполя.

Звернення до цього питання на такому представницькому форумі викликане, можна сказати, двома останніми публікаціями: колективною працею "Мариуполь и его окрестности: взгляд из XXI века" (Мариуполь: Издательство "Рената". - 2006) і статтею учителя історії Губарева О.В. та літератури Зьоми Н.О. ЗОШ № 10 м. Маріуполя (Науково-методичний журнал "Педагогічна скарбниця Донеччини" за 2006, № 2). Якщо висновки авторів колективної монографії можна розцінювати як погляд колективу Маріупольського краєзнавчого музею на проблему початкової історії м. Маріуполя, то в статті автори не тільки висловлюють власні погляди, але й дають рекомендації своїм колегам, як слід будувати уроки з краєзнавства і формувати погляд на основні події з історії рідного міста у його майбутніх громадян, що, на нашу думку, спричинить більшу шкоду, ніж названа монографія, тим більше, що автори методичної розробки, крім твердження про існування м. Павловська (замість Павлівська) в 1776 — 1780 рр. допускаються ще ряду інших фактичних помилок.

Оскільки дискусія про витоки історії м. Маріуполя ведеться уже давно і має чималу iсторiографію, особливо вона збагатилася новими за обсягом і фактами публікаціями, в тому числі і в місцевих періодичних виданнях, за останні роки, то на основних висновках, якi мають місце в цих публікаціях варто зупинитися.

Автори колективної монографії фактично не визнають того, що до видання азовським губернатором В. Чертковим розпорядження про побудову міста Павлівська при гирлі Кальміусу існувало поселення запорозьців. Їх висновок, крім концептуального підґрунтя свідчить не тільки про недостатнє опрацювання джерел, але й певний своєкорисливий підхід до них. Так при використанні матеріалів Російського державного архіву давніх актів (ф.16, оп. 1, спр.797) для визначення дати побудови м. Павлівська вони упустили ту інформацію, що стосується попереднього поселення - Домахи. Чертков указував, що для побудови м Павлівська слід використати "каменные припасы бывшей Домахи". На наш погляд, є всі підстави вважати, що назва сторожового запорозького посту походить від венеціанське-генуезької імпорії Адомахи, про яку йдеться в описі Азовської губернії, складеному під керівництвом цього ж Чорткова, очевидно, в 1782 р. Нанесена вона і на італійських картах XVI ст. Не враховують автори того факту, що після зруйнування російськими військами Старої Січі в 1709 р. запорозьці опинилися в межах Кримського ханства, а згідно з умовами Прутського договору між Туреччиною і Росією їх спільний кордон визначений в 1700 р. Константинопольським договором було перенесено з узбережжя Азовського моря на водорозділ рік басейну Сіверського Дінця й Азовського моря, межиріччя Орелі й Самари, що зміцнило вплив запорожців у Призов'ї ще до російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а після неї сприяло розбудові Кальміуської слободи під прикриттям Домахи. Матеріали архіву Нової Січі з початку 40-х рр. подають відомості про полковників Кальміуської паланки, а також указують на існування до 1746 р. Єланецької паланки, до якої входила територія на схід від Кальміуса аж до р. Кубані та Єйської коси, на якій запорожці мали свої рибні промисли. При полковникові Андрієві Порохні в Кальміуській слободі була збудована Святомиколаївська церква, будівельний матеріал для якої доставили із Самарських лісів чумаки, що приїжджали в Приазов'я за рибою.

Кальміуська слобода перед останнім нападом кримської орди наприкінці 1768 р. була залишена її мешканцями. Адміністрація паланки переселилася на Самару, а зимівчани через недостачу кормів для худоби перебралися з нею на Міус під прикриття Таганрогу, що відновлювався. Тут вони заснували три, як зазначається в офіційних документах "малоросійських слободи". Залишена Домаха і Кальміуська слобода були зруйновані ордою.

У 1771 р. полковник П. Велігура зі своїми людьми повернувся на Кальміус. На підвищеній місцевості (в районі нинішньої Сартани збудував, як відмічав у жовтні 1773 р. Й. Гільденштедт, "земляний окоп" і почав відновлення Кальміуської слободи. На час прибуття до слободи у липні 1780 р. греків з митрополитом Ігнатієм тут було відбудовано 55 дворів і Святомиколаївську церкву, в якій 26 липня відбулося богослужіння, після якого провели лотерею з метою визначення відведеного місця для побудови житла прибулими переселенцями, їм також були віддані 55 будинків козаків, яких переселили до Павлограда, на р. Вовчій. Таким чином, історія Кальміуської слободи за джерелами досить добре простежується з початку 40-х рр. і до 1780 р. Висновок авторів колективної праці про існування м. Павлівська в 1778-1780 рр. заперечується наведеною в додатках до книги відомістю про чисельність населення на 1 січня 1779 р. У ній зазначається, що "в городовой округе", тобто на території відведеній для міста, а не в м. Павлівську, проживало 2 особи чоловічої статі і 16 жінок, тобто 18 чол. Окремо в Кальміуській слободі відмічено 33 чол. Отже, м. Павлівська на початку 1779 р. не існувало, була лише відведена для нього територія. До того ж, хіба могли 18 осіб збудувати місто?

Що стосується Домахи, то її початий не мають такого документального підтвердження. Можна лише передбачати, що вона могла з'явитися на рубежі ХУІ-ХУІІ ст., після зруйнування запорозькими і донськими козаками Білого Сараю в 1684р.

Источник: Розвиток Еллінізму в Україні у XVIII - XXI ст. Збірник матеріалів конференції (21 - 23 травня 2007 р.).- Маріуполь, 2007, с.199-201

При использовании материалов с данного сайта ссылка на него не обязательна, но желательна : )