Бахмутська митна застава на запорозьких землях
Ігор Корнацький
Артемівський краєзнавчий музей
Бахмут (нині Артемівськ) на початку XVIII століття був одним із найбільш висунутих у степ опорних пунктів колонізації краю, важливою прикордонною фортецею на південному рубежі Російської держави, а також центром внутрішньої та міжнародної торгівлі. Не випадково тут майже одночасно з виникненням постійного поселення з'явилася й митна служба. Вже в 1704 р. в описових книгах капітана Григорія Скорихіна згадується «Изюмского полку для пошлинного сбору из Семеновской канцелярии для мостового проезду таможенная изба», на правому березі річки Бахмут поблизу каплиці.
У середині століття митні установи в Бахмуті набули значно розвиненішого вигляду. За сенатським указом від 10 травня 1749 р. було вирішено заснувати в Бєлгороді справжню митницю, а в Бахмуті, Торі, Валуйках, Чугуєві митні застави – «не для взятья пошлин, но для непропуску с товарами без надлежащих выписей Белагорода».
Через шість років, за сенатським указом від 25 липня 1755 р., мережа митниць ще далі розширилася, й у Бахмуті розмістилася справжня прикордонна митниця, якій були підпорядковані ще дві малі митниці – в Ізюмі і в станиці Луганській. Під загрозою конфіскації товарів купцям заборонялося їздити іншими дорогами з російських та слобідських міст до Криму й до Таганрога, ніж через Ізюм і Бахмут. Натомість було наказано задля безпеки купців та інших подорожніх із слобідських міст, які їхатимуть «прямыми дорогами» через Ізюм і Бахмут, супроводжувати конвоєм за належну від них за це плату.
Іще раніше, 15 квітня того ж року, було наказано заснувати при Бахмутській митниці карантинний будинок і утримувати лікаря, що було надзвичайно важливо з огляду на небезпеку проникнення через кордон «моровой язвы» – епідемії чуми. Замість запропонованого Медичною канцелярією призначення особливих лікарів також і до Ізюмської та Луганської малих митниць, сенатський указ передбачав обслуговування їх лікарем Бахмутської митниці.
Місцеве митне начальство, вишукуючи способи до поповнення державної скарбниці, повинно було дбати про заснування нових митних застав «в пристойных местах», щоб не можна було повз митниці провозити «ненастоящими дорогами» прихованих від сплати мита товарів. Тому вже 19 вересня 1755 р. директор Бахмутської митниці колезький асесор Матвій Калачигін відправив канцеляриста Якова Данилова в супроводі команди козаків з інструкцією: «Ехать тебе от Бахмута в урочищи Арменского шляха, что в устьи речки Волновахи».
Канцеляристові належало оглянути місцевість і вирішити – чи варто там заснувати заставу. Проїжджих людей з товарами слід було відправляти до Бахмутської прикордонної митниці, а за неможливості такої присилки – самому стягувати мито, записуючи грошову казну в прошнуровану й опечатану книгу. При цьому було суворо наказано «обид и налог никому не чинить и силою ничего ни у кого для своего лакомства или корысти не вымогать».
Митники прибули на вказане місце й заснували заставу відповідно до інструкції. Однак виявилося, що Бахмутська митна застава розташувалася на землях Війська Запорозького, яке, перебуваючи під владою Російської імперії, користувалося на той час ще досить широкою автономією.
До полковника Кальміуської паланки Павла Ногая вже 3 жовтня дійшла звістка, що «в нашем запорожском степу в разстоянии далеком как от Калмиуса, так и от Багмута и весма в непристойном месту, на устье Волновахи», заснований без відома кошового отамана караул стягує мито по карбованцю й більше з кожного воза риби. А якщо в кого не знайдеться грошей для сплати мита, то беруть його натурою – рибою, жиром, навіть бурками й казанками, та ще й тримають під арештом по три доби, й навіть не дають квитанції про сплату, а наказують промисловцям їхати за нею в Бахмут.
Дізнавшись про таке грабіжництво, кальміуський полковник зібрав декілька козаків і поїхав до новозаснованого караулу, щоб дізнатися, чи справді він діє за наказом уряду. Ніякого указу бахмутські козаки не пред'явили, а лише інструкцію митного директора канцеляристові Данилову. Самого Данилова в цей час на заставі не було – він поїхав у Бахмут для відвозу грошей.
Прочитавши інструкцію, полковник Ногай збагнув, що «больш оной бахмутской директор з своего умислу для прижитку в нашем запорожском степу, в Волновахи, караул учредил, нежели по повелителному ея императорского величества указу». Тому що, міркував полковник, коли б і справді їм такий указ був, «то приличние б в Вузюме караул учредить и ту тарифу отберать, яко всячески прохожалой ватаги з рибою тих мест Бахмута и Вузюму проминуть не можно».
Запорозький полковник учинив суворий допит митникам, «пристрастил боем»: куди вони поділи казанки і бурки, пограбовані в козаків та малоросійських людей? Все, що вдалося виявити, конфіскував разом з інструкцією і зошитом для запису мита. Як видно із записів у зошиті, «весьма непристойное место» в гирлі Волновахи виявилося досить жвавим і прибутковим. Лише за один день, 23 вересня, повз заставу пройшли 12 промисловців з 31 возом риби, а мита було стягнено 20 карбованців 88 копійок. В'ялену рибу (щуку, сулу, чебака, боковню, тарань, сьомгу) Григорій Матара, Степан Демченко, Осип Москаленко, Павло Беледько та інші чумаки везли в Миргородський, Лубенський, Ізюмський полки, до Прилук, Сум та інших міст Лівобережної та Слобідської України.
Продовжити збір мита бахмутські митники не змогли: поставлений ними курінь полковник Ногай наказав спалити, «дабы более не был», а їм самим «за их же таковое плутовство тром казакам там, при курене, штраф плетьми учинил» і відправив геть – «дабы впредь тамо тарифи на нашем степу не отберали, в их путь прогнал». Таке саме покарання було призначене ще двом бахмутянам – «москалю и козаку», які напередодні мали необережність з'явитися в саму запорозьку паланку.
Розпорядившись так рішуче, кальміуський полковник все ж потребував авторитетного підтвердження правоти своїх дій. Доповідаючи про цю подію кошовому отаману Григорію Лантуху, він просив резолюції, «допускать ли впредь в показанную Волноваху (буде напиратимуться) или нет», і квапив із відповіддю, інакше «против них, бахмутцов, ответствовать, яко они люди весьма неспокойные, трудно». Кіш відповідав без зволікання й вимагав не допускати розміщення митних застав на території паланки, як у гирлі Волновахи, так і в інших місцях. Пропонувалося зібрати відомості про інші порушення Бахмутською митницею урядових указів про безмитне перевезення товарів на Запорожжя. Про все це кошовий отаман доповідав гетьманові Кирилу Розумовському та до Київської губернської канцелярії. Гетьман, у свою чергу, звертався до Колегії іноземних справ, а київський віце-губернатор Іван Костюрін – до Комерц-колегії, якій була підпорядкована митниця.
Яким було завершення цієї справи, не видно з документів «Архіву Коша Нової Запорозької Січі». Царський уряд дедалі активніше втручався у внутрішні справи Запорожжя, обмежуючи його автономію, в тому числі й митний імунітет. Але й сама митниця в Бахмуті існувала лише доти, доки перебувала на кордоні з запорізькими вольностями. У 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, а вже в січні 1776 р. помічник митного обер-директора Іван Федуркін у своїй журнальній записці до генерал-губернатора Григорія Потьомкіна запропонував скасувати Бахмутську митницю разом з іншими, що залишилися тепер «внутри границ» держави. Рішення про ліквідацію Бахмутської митниці було оголошене сенатським указом від 26 травня 1776 року.
Источник: Бахмутская таможенная застава на запорожских землях // Вперед (г. Артемовск). – 2011. – № 18, 19. – 19-22 февраля. – С. 6.; З історії Бахмутської митниці // Літопис Донбасу: Краєзн. зб. – Вип. 19. – Донецьк, 2011. – С. 127 - 132. Текст взят с форума Донецкой областной организации Национального общества краеведов Украины. Выкладывается с разрешения автора.
При использовании материалов с данного сайта ссылка на него не обязательна, но желательна : )